4 вересня 1965 року в київському кінотеатрі «Україна» відбулася прем’єра стрічки Сергія Параджанова «Тіні забутих предків». Над фільмом працювали у Карпатах майже рік. Знімали справжні гуцульські обряди й звичайний побут місцевих мешканців. А вже за кілька років «Тіні» здобули понад 30 міжнародних нагород.
Життя “біля вогнища”
Працюючи над фільмом, Параджанов вирішив не обмежуватися декораціями павільйонів. Він переїхав разом із знімальною групою до Криворівні й жив у хаті гуцулів. До того ж наполягав, щоб актори брали участь у справжніх весіллях, хрестинах і похоронах. Такий підхід дозволив передати на екрані живу атмосферу Карпат середини ХХ століття.
«Це був рік життя, прожитий біля вогнища», — згадував пізніше режисер.
Актори, які стали обличчям кіно
Роль Івана у фільмі стала проривом для Івана Миколайчука. Він був ще зовсім молодим, коли отримав запрошення зніматися. Втім, уже під час роботи стало зрозуміло, що його природність і внутрішня сила задають тон усьому фільму. Параджанов бачив у ньому «українського поета на екрані». А глядачі почали називати його символом національного кіно. Для Миколайчука “Тіні забутих предків” стали стартом кар’єри. Згодом у його фільмографії з’явилися «Білий птах з чорною ознакою» та «Вавилон ХХ».
Лариса Кадочникова, яка зіграла Марічку, у той час уже мала досвід роботи в театрі й кіно. Проте саме ця роль зробила її впізнаваною на десятиліття. В інтерв’ю вона згадувала, що Параджанов радив їй вчитися існувати у кадрі так, ніби вона й справді живе серед гуцулів. Для цього акторка проводила багато часу з місцевими жінками, переймаючи їхні жести й інтонації.
Не менш важливою була й участь справжніх гуцулів у масових сценах. Вони не були професійними акторами. Але саме їхня присутність додала стрічці автентики й тієї документальної сили, яка зробила фільм унікальним.
Прем’єра, яка стала протестом
Перший показ 4 вересня 1965 року увійшов в історію не лише українського кіно. Напередодні в Україні розпочалася хвиля арештів представників інтелігенції.
Під час представлення фільму Іван Дзюба повідомив глядачам про репресії. Його підтримали В’ячеслав Чорновіл і Василь Стус. Вони закликали присутніх протестувати проти арештів. Так прем’єра фільму стала одним із перших відкритих публічних виступів проти політичних репресій.
Фільм вийшов у прокат із віковим обмеженням. Його дозволяли дивитися глядачам від 16 років. Причиною стала коротка сцена з оголеною Палагною у виконанні Тетяни Бестаєвої. Проте значно більше чиновників дратували самобутня українська мова картини, її релігійні образи та відмова від канонів соціалістичного реалізму.
Нова мова кіно
Оператор Юрій Іллєнко створив для стрічки особливу візуальну мову. Камера рухалася так, ніби була учасницею подій. Різкі зміни руху, символічне використання кольору та перехід до чорно-білого зображення передавали внутрішній стан героїв.
Картина побудована як низка окремих візуальних розділів. Разом із художником Григорієм Якутовичем і композитором Мирославом Скориком Параджанов створив світ, у якому зображення, музика, обряди та природа розповідають не менше, ніж діалоги.
Саме після цієї роботи Юрія Іллєнка почали називати одним із головних новаторів українського кінематографа.
Визнання у світі
Попри непросту долю на батьківщині, «Тіні забутих предків» стали однією з найпомітніших східноєвропейських стрічок 1960-х років.
У 1965 році фільм отримав нагороди Міжнародного кінофестивалю в Мар-дель-Платі в Аргентині, зокрема відзнаку за найкращу постановку та приз кінокритиків. Згодом картину представляли на фестивалях у Римі, Сан-Франциско, Монреалі, Лондоні та інших містах. Стрічка здобула 39 міжнародних нагород, серед яких 24 гран-прі та увійшла до історії світового поетичного кіно.
Минуло понад шість десятиліть, але фільм «Тіні забутих предків» зберігає силу впливу. Історія кохання Івана й Марічки стала художнім свідченням гуцульської культури та нагадуванням про час, коли українське кіно шукало власну мову.
